Статуя Регентші
Ана Осорес у бронзі роботи Мауро Альвареса, 1997, на тих самих плитах, якими вона ходила в романі. Люди, проходячи, торкаються її руки.

Місто, яке Кларін безжально оголив 1884 року і яке сьогодні має понад сто скульптур на вулицях, багато з них — подарунки лауреатам, що сказали про нього щось гарне.
🎧 На маршруті Університет, Сантульяно і стара ВетустаВ Овʼєдо є чудова іронія. Місто, яке десятиліттями почувалося ображеним романом, що змалював його під вигаданою назвою, сьогодні зробило цей роман своєю емблемою і заповнило вулиці бронзою — зокрема кількома постатями вигаданих персонажів і іноземних лауреатів, які його хвалили.
Леопольдо Алас «Кларін» був професором права в Університеті Овʼєдо, коли в 1884–1885 роках опублікував «Регентшу». Багато хто вважає її найкращим іспанським романом XIX століття після «Дон Кіхота».
У ній він змалював місто під вигаданою назвою — Ветуста — і з гострими істинами. Ана Осорес, героїня, — чутлива й самотня жінка, заміжня за старшим чоловіком, затиснута між сповідником і спокусником і розчавлена суспільством, яке за нею стежить.
Роман починається на вежі собору, де каноник дон Фермін де Пас дивиться на місто в підзорну трубу, як той, хто наглядає за отарою. Кларін описав цю вежу як «романтичну поему з каменю, ніжний гімн солодких ліній німої і вічної краси».
Коли роман вийшов, він обурив Овʼєдо. Десятиліттями його тримали напівзабутим, з небагатьма виданнями й чималою місцевою незручністю. Лише в другій половині XX століття критика поставила його туди, де він є сьогодні: знадобилося майже сто років, щоб його перестали читати як образу.
Ана Осорес у бронзі роботи Мауро Альвареса, 1997, на тих самих плитах, якими вона ходила в романі. Люди, проходячи, торкаються її руки.
Тут Кларін був професором права. Заснований на спадок великого інквізитора й відкритий 1608 року, через сорок років після його смерті.
Завантажте застосунок і відкрийте Oviedo офлайн, коли захочете. Пройдіть пішохідний маршрут Університет, Сантульяно і стара Ветуста з місцевим гідом у навушниках.
Дізнатися більше про Viavoy →Сьогодні в Овʼєдо понад сотня скульптур просто неба, розкиданих вулицями й площами; більшість поставили починаючи з девʼяностих років. Тому й кажуть, що старе місто — це музей без даху й без квитків.
Статую Регентші роботи Мауро Альвареса поставили 1997 року перед собором, на тих самих плитах, якими Ана ходила у вигадці. Люди її фотографують і торкаються її руки так часто, що стерли бронзу на сукні.
Для багатьох найвідоміша — «Материнство» Фернандо Ботеро, пишна бронзова жінка, що лежить на площі Ескандалера з середини девʼяностих. Це головне місце зустрічей жителів Овʼєдо.
А найзухваліша — «Куліс Монументалібус», чотири метри бронзового заду, які Едуардо Уркуло поставив 2001 року навпроти театру Кампоамор. Коли скульптура зʼявилася, дехто вимагав прибрати її наступного ж дня; сьогодні вона серед тих, що фотографують найчастіше.
Назву вигаданою латиною Уркуло взяв зі статті, яку Каміло Хосе Села написав 1977 року про його пристрасть малювати сідниці — ці постаті, «заборонені в цнотливіші часи».
Дві з найулюбленіших скульптур стоять тут завдяки Преміям Принцеси Астурійської, які щоосені вручають у театрі Кампоамор і які багато хто називає малими Нобелівськими преміями півдня Європи.
Вуді Аллен приїхав у жовтні 2002 року по премію в галузі мистецтв і замість кількох формальних фраз розсипався в похвалах: сказав, що Овʼєдо чарівне, екзотичне, гарне, чисте, спокійне, «ніби воно не належить цьому світові». Місто повернуло комплімент, відливши його в бронзі 2003 року.
І на словах не скінчилося: 2008 року він повернувся й зняв тут частину фільму «Віккі Крістіна Барселона», де місто зʼявляється на екрані під власною назвою — рідкість у його кіно поза Нью-Йорком.
Мафальда прийшла тим самим шляхом: 2014 року Кіно отримав премію в галузі комунікації та гуманітарних наук, і місто замовило статую Пабло Ірргангу. Вона має ідентичну близнючку в кварталі Сан-Тельмо в Буенос-Айресі.
А на площі Траскорралес стоїть «Молочниця» — данина значно місцевіша: жінкам, які аж до сімдесятих років спускалися із сіл зі своїми ослицями, щоб розносити молоко від дому до дому.
З 2003 року, після того як режисер похвалив місто, отримуючи Премію Принца Астурійського. В неї постійно крадуть окуляри.
Сидить на своїй лавці з 2014 року, коли Кіно отримав премію. Має ідентичну близнючку в Сан-Тельмо, у Буенос-Айресі.
Так його назвав Кларін — Леопольдо Алас, — професор права в Університеті Овʼєдо, у своєму романі «Регентша», опублікованому в 1884–1885 роках. Він змалював місто під вигаданою назвою і з гострими істинами: його честолюбних священників, лінивих паничів, його плітки, його лицемірство.
Погано, і надовго. Багато хто впізнав себе, і це їм зовсім не сподобалося, тож роман десятиліттями тримали напівзабутим, з небагатьма виданнями й чималою місцевою незручністю. Лише в другій половині XX століття критика поставила його туди, де він є сьогодні: знадобилося майже сто років, щоб його перестали читати як образу.
На площі Альфонсо II Цнотливого, перед собором, на тих самих плитах, якими Ана Осорес ходила у вигадці. Її створив Мауро Альварес 1997 року, і люди, проходячи, фотографують її й торкаються її руки так часто, що стерли бронзу на сукні.
Понад сотня просто неба, розкиданих вулицями й площами; більшість поставили починаючи з девʼяностих років. Це послідовна міська політика, досить незвичайна за своїм обсягом, і тому кажуть, що старе місто — це музей без даху й без квитків.
Бо в жовтні 2002 року він приїхав по Премію Принца Астурійського в галузі мистецтв і розсипався в похвалах місту, сказавши, що воно «чарівне, екзотичне, гарне, чисте, спокійне, ніби не належить цьому світові». Овʼєдо повернуло комплімент, відливши його в бронзі 2003 року. А 2008 року він повернувся сюди знімати.
З тієї ж причини: 2014 року художник Кіно отримав тут Премію Принца Астурійського в галузі комунікації та гуманітарних наук, і місто замовило статую Пабло Ірргангу. Вона має ідентичну близнючку, що сидить на лавці в кварталі Сан-Тельмо в Буенос-Айресі.
Чотири метри бронзового заду на гранітному постаменті, робота Едуардо Уркуло, встановлена 2001 року навпроти театру Кампоамор. Назву вигаданою латиною він узяв зі статті Каміло Хосе Сели 1977 року про його пристрасть малювати сідниці. Коли скульптура зʼявилася, дехто вимагав її прибрати; сьогодні вона серед тих, що фотографують найчастіше.
Завантажте Viavoy і гуляйте містом Oviedo офлайн, коли захочете.
