Величезна будівля з шляхетного каменю з велетенською брамою, яка не пасує до будиночків довкола: це колишня Королівська тютюнова фабрика Мадрида, де понад два століття тисячі жінок — знамениті сигарниці — вручну скручували сигари й організувалися раніше, ніж майже будь-який інший робітничий колектив Іспанії. Сьогодні частина будівлі — самоврядний соціальний центр і мистецький простір, і щойно переступаєш браму, це розумієш: стіни вкриті муралами від підлоги до стелі, шар за шаром, у вибуху графіті, що безупинно оновлюється.
Від гральних карт і горілки до сигар
Будівлю звели наприкінці XVIII століття за наказом Карла III, але не як тютюнову фабрику: вона народилася як Королівська фабрика горілок і гральних карт. Тут переганяли лікер і виготовляли колоди карт. Лише 1809 року, коли на троні сидів Жозеф Бонапарт, її переобладнали на тютюнову фабрику, і почала вона вже з приблизно вісьмома сотнями сигарниць. Від карт і горілки до сигар — не змінюючи стін.
Те, що було далі, — одна з найважливіших робітничих історій Мадрида. Сигарниць стало тисячі; вони працювали у велетенських цехах за власними правилами, мали свої ясла й залізну солідарність. Вони були серед перших організованих робітниць Іспанії — жінки з голосом у часи, які не давали його жодній.
Коли в XIX столітті почали прибувати машини для скручування, що загрожували їхнім робочим місцям, вони не мовчали: були гучні протести й випадки, коли вони накидалися на ці машини з кулаками, щоб їх зупинити. Не один наглядач їх поважав, якщо не сказати, що трохи побоювався. Тому сигарниці стали майже легендою робітничого Мадрида, і їх зображено в літературі та в сарсуелі (іспанській опереті) того часу.
Соціальний центр і мурали
Фабрика закрилася в XX столітті, і будівля роками стояла майже без діла. У 2010 році частину передали проєкту сусідського самоврядування, і відтоді вона працює як соціальний центр із майстернями, городами, громадськими заходами і, понад усе, вуличним мистецтвом. Переступаєш браму — і бачиш подвірʼя й цехи з муралами від підлоги до стелі, які постійно перемальовують: двох однакових відвідин не буває.
Пахне фарбою, вогкістю старої будівлі й кавою з імпровізованого бару. Неймовірне тут — зіткнення: королівська фабрика XVIII століття, що стала найвільнішим полотном кварталу. Заходь, пройдися подвірʼями, подивися на майстерні. Ніхто нічого від тебе не вимагатиме. Тут мистецтво належить тому, хто проходить повз.
В іншій частині будівлі розміщено виставкові простори під державним управлінням, де показують фотографію й сучасне мистецтво з вільним входом. Отже, під одним дахом співіснують дві дуже різні моделі, і це співіснування — частина того, що робить місце цікавим.
Практичне попередження: оскільки це самоврядний простір, розклад змінюється, і деякі зони можуть бути зачинені залежно від заходів. Це не музей: це жива будівля з усіма перевагами й незручностями, які це означає.
Не пропустіть
Подвірʼя з муралами
Графіті від підлоги до стелі, які постійно перемальовують: двох однакових відвідин не буває.
Памʼять про сигарниць
Тисячі робітниць, що організувалися раніше, ніж майже будь-який інший робітничий колектив Іспанії.
Брама XVIII століття
Фасад королівської фабрики, яка почала з горілки й гральних карт, а не з тютюну.
Виставкові зали
Фотографія й сучасне мистецтво під державним управлінням, із вільним входом, під тим самим дахом.
Як це вписується у твою прогулянку Лавапʼєсом
Ла-Табакалера стоїть на вулиці Ембахадорес — артерії, що прямо спускається на південь і сама по собі є галереєю вуличного мистецтва просто неба. Угору за пʼять хвилин дійдеш до ринку Сан-Фернандо і площі Лавапʼєс; униз — до Ла-Каса-Енсендіда і до ронди. А на захід, за десять хвилин, — Рібера-де-Куртідорес: у неділю вранці Растро (блошиний ринок) доходить майже до самих дверей.
Ідеальне недільне поєднання саме таке: Растро зранку, Ла-Табакалера посеред ранку, щоб збавити темп серед муралів, а потім вермут у Ла-Латині або на вулиці Аргумоса. Це одна з найкращих безкоштовних розваг Мадрида.
Якщо хочеш зрозуміти квартал довкола будівлі — чому тут співіснують мешканці понад вісімдесяти національностей, що таке коррали, звідки походить назва Лавапʼєс, — маршрут Viavoy «Багатокультурний Lavapiés» проходить тут, і місцева гідиня розповідає тобі про це, поки ти йдеш, у твоєму темпі й без інтернету.
Часті запитання
Чи завжди тут була тютюнова фабрика?
Ні, і саме в цьому вся цікавинка. Будівлю звели наприкінці XVIII століття за наказом Карла III як Королівську фабрику горілки й гральних карт; тобто тут переганяли лікер і робили колоди карт. Лише в 1809 році, коли на троні сидів Жозеф Бонапарт, брат Наполеона, її переобладнали на тютюнову фабрику… і вона одразу почала працювати з близько вісьмомастами сигаретницями. Від карт і горілки до сигар, не міняючи стін.
Це правда, що сигаретниці бунтували?
Ще й як. Коли в XIX столітті почали зʼявлятися машини для скручування, що загрожували їхнім робочим місцям, вони не мовчали: були гучні протести й навіть випадки, коли вони кидалися трощити ці машини, щоб їх зупинити. Не один наглядач їх поважав, якщо не сказати, що трохи боявся. Тому сигаретниці й стали майже легендою робітничого Мадрида.
