Фасад із каменю й кахлів із двома великими панно із синьої кераміки, схожими на проповіді, повішені на стіну. За ним — найвражаюча й найнезручніша церква Севільї: будівля XVII століття, збудована, щоб з усією силою бароко нагадати відвідувачеві, що він помре. Її звів Мігель де Маньяра, вельможа, який радикально змінив своє життя, і вона досі працює тим, чим була: будинком для літніх людей без засобів до існування, яким керує те саме братство, через три з половиною століття.
Мігель де Маньяра і братство, що ховає мертвих
Братство Санта-Карідад (Святого Милосердя) існувало з XV століття з конкретним і досить невдячним завданням: підбирати тіла потопельників у річці та страчених і ховати їх. Ніхто інший цього не робив. Коли Маньяра вступив до нього 1662 року, овдовівши, він заснував його наново, забезпечив своїми статками й додав до нього шпиталь для бідних і покинутих.
Легенда каже, що він навернувся, побачивши, як вулицею несуть його власний похорон. Задокументоване скромніше: багатий світський чоловік, який у тридцять чотири роки втратив дружину й присвятив решту життя хворим. Свою епітафію, яку можна прочитати біля входу до церкви, він написав сам, і вона каже, що там лежать кістки найгіршої людини, яка будь-коли жила на світі.
Будівлю частково звели над Королівськими верфями (Атарасанас), середньовічними корабельнями, які Альфонсо X наказав збудувати біля річки. Ті готичні нави досі поруч, нижче рівня вулиці, і це ще один із прихованих просторів Севільї, які лише тепер повертають до життя.
Найсуворіша програма іспанського бароко
Церква Сан-Хорхе задумана як шлях із сюжетом. Біля входу — два полотна Хуана де Вальдеса Леаля: «In ictu oculi» («В одну мить ока»), де Смерть одним подихом гасить свічку життя, топчучи корони й митри, і «Finis gloriae mundi» («Кінець слави світу»), де єпископ і лицар гниють у своїх трунах. Кажуть, що Мурільйо сказав про останнє, ніби на нього треба дивитися, затуливши носа.
А потім, коли просуваєшся до вівтаря, тон повністю змінюється: великі полотна Мурільйо про діла милосердя — «Мойсей вибиває воду зі скелі» і «Помноження хлібів і риб» — досі на своєму місці, величезні, світлі, саме там, де їх розмістив художник. Послідовність навмисна: спершу смерть, потім милосердя як єдиний вихід.
На головному вівтарі вівтарний образ із «Покладенням до гробу», вирізьбленим Педро Рольданом, завершує задум. Цей ансамбль називають найкращим збереженим прикладом барокової іконографічної програми, задуманої як єдине ціле, і причина проста: його ніколи не розбирали.
Не пропустіть
«In ictu oculi»
Смерть гасить свічку життя, топчучи корони й митри. Вальдес Леаль без жодної делікатності.
Мурільйо на своєму місці
Два величезні полотна про діла милосердя, саме там, де їх повісив художник.
Епітафія Маньяри
Він написав її сам: тут лежать кістки найгіршої людини, яка будь-коли жила на світі.
Верфі Альфонсо X
Середньовічні корабельні, над якими звели шпиталь, досі поруч, під вулицею.
Як це вписується у твою поїздку до Севільї
Він стоїть на вулиці Темпрадо, у кварталі Ареналь, за пʼять хвилин від Торре-дель-Оро і за три від арени Королівської маестранси. Це відвідини інтерʼєру в цій частині міста і найбільш недооцінені в центрі: багато хто проходить повз дорогою до річки, не знаючи, що всередині.
Якщо тебе зацікавив Вальдес Леаль, природним доповненням буде шпиталь Венераблес у Санта-Крус, де він розписав склепіння. Два барокові шпиталі, побачені того самого дня, пояснюють севільське XVII століття краще за будь-який музей.
Розраховуй на сорок пʼять хвилин. І памʼятай, що братство досі діє: внутрішній двір виходить до будинку для літніх людей, який вони утримують просто тут, тож деякі зони зачинені, і варто говорити тихіше. Це не музей, а дім, що живе своїм життям.
Часті запитання
Це правда, що Маньяра надихнув міф про Дон Жуана?
Так розповідають, і тут ми вважаємо це майже доведеним, хоча історія трохи шахрує. Персонаж спокусника вже ходив театрами до того, як Маньяра прославився, тож він не міг бути першим Дон Жуаном. Але його легенда — розпусний і марнотратний шляхтич, який раптом навертається, — пасувала так добре, що люди злили їх в одного, і через століття Соррілья черпав із тієї атмосфери для свого «Теноріо». Справжній грішник, що позичив обличчя вигаданому грішникові.
Чи існує те братство й сьогодні?
Так, і це те, що мене зворушує найбільше: братство Святого Милосердя не залишилося в книжках. Понад три з половиною століття після Маньяри воно живе й робить те саме, чого хотів він: піклується про тих, про кого ніхто не піклується. Сьогодні воно утримує тут, усередині, притулок для літніх людей без засобів до існування. Тобто за тими моторошними картинами про смерть і досі бʼється життя людей, які доглядають інших людей. Справа Маньяри — не музей: вона продовжує працювати.
