Це відвідини, що перетворюють день у Саламанці на щось незабутнє: маршрут висотами двох соборів, внутрішніми галереями, хорами й бойовими ходами, куди зазвичай ніхто не ступає, аж до виходу на тераси й вежу. Інтерʼєр соборів видно згори, а все місто — ззовні, і робить це дуже мало людей.
Усередині стін
Маршрут використовує службові ходи, що їх собори мають у товщі своїх стін і що спершу призначалися для догляду за вітражами й дахами. Ідеш вузькими коридорами, перетинаєш високі хори й зазираєш у нави з висоти, з якої їх ніколи не видно.
Ця точка зору повністю змінює сприйняття обох будівель. Хрестові склепіння Нового собору видно зблизька, з їхніми нервюрами й замковими каменями, а з одного з хорів відкривається вежа над середохрестям Старого собору під кутом, неможливим із рівня землі.
Дорогою проходиш ще й зали з предметами з архіву та скарбниці, і вежу Торре-Моча, а потім виходиш на зовнішні тераси над дахами. Назва маршруту, Ieronimus, походить від єпископа Херонімо де Перігора, першого єпископа заново заселеної Саламанки й духівника Сіда.
Марікело — і чому вежа укріплена
Лісабонський землетрус 1755 року відчули в Саламанці дуже сильно, і він тяжко розколов вежу собору. Її довелося заповнити кладкою й укріпити основу, тож сьогодні вона значно товща, ніж передбачав первісний проєкт: це будівельний шрам, який видно неозброєним оком.
З того епізоду народилася традиція, що жива досі. Щороку 31 жовтня, у річницю землетрусу, один із мешканців піднімається на вершину вежі в традиційному костюмі чарро, грає на пастушій сопілці й тамбурині і дякує за те, що будівля й місто встояли. Його називають Марікело.
Традиція на десятиліття зникла й відродилася в сімдесятих роках, і сьогодні збирає на площі чимало людей. Те, що місто щороку вшановує землетрус, який його не зруйнував, багато говорить про його стосунки з цим камінням.
Не пропустіть
Ідеш усередині стін
Маршрут використовує службові ходи в товщі кладки, призначені для догляду за вітражами й дахами.
Склепіння згори
Зблизька видно нервюри й замкові камені хрестових склепінь, а романську вежу над середохрестям — під кутом, неможливим із рівня землі.
Марікело
Щороку 31 жовтня хтось піднімається на вежу із сопілкою й тамбурином, щоб подякувати, що будівля витримала землетрус 1755 року.
Вежа заповнена кладкою
Лісабонський землетрус розколов її, і основу довелося укріпити. Вона товща, ніж передбачав проєкт.
Як це вписується у твою поїздку до Саламанки
Вхід — через браму Пуерта-де-ла-Торре, з боку Нового собору, що виходить на площу, і квиток окремий від квитка до соборів. Можна зробити і те, і те в один день або окремо.
Маршрут триває добру годину й не надто важкий: є сходи, але вони розбиті на відрізки з перепочинками, і це не безперервний підйом. Проте є вузькі проходи й кілька відрізків на висоті, тож він не підходить тим, хто має клаустрофобію або сильний страх висоти.
Найкращий час — кінець дня, коли камінь із Вільямайора стає золотим і все місто спалахує. З терас видно Пласа-Майор, Клересію, Тормес і поля Кастилії, що відкриваються позаду.
Часті запитання
Чи цей єпископ зʼявляється ще десь?
Не деінде, а в «Пісні про мого Сіда», великій середньовічній поемі: там виступає «єпископ дон Херонімо», войовничий священник, який просився йти в бою попереду. Це він самий. І це ще не все: розповідають, що розпʼяття, якому поклоняються в соборі, Христос Битв, — те, що він носив у походах поруч із Сідом. Єпископ, який рівною мірою молився й бився і зрештою знайшов спочинок тут, у місті, яке зробив своїм.
