Alicante · Що подивитися

Причали вигнання: Стенбрук і Лос-Альмендрос

Los muelles del exilio: el Stanbrook y Los Almendros

На цих причалах наприкінці березня 1939 року тисячі республіканців днями чекали на корабель, який забрав би їх у вигнання. Прийшов лише один: «Стенбрук», старий англійський вуглевоз, чий капітан вирішив не послухатися наказів і взяти на борт усіх, кого тільки вмістить судно. Це найтяжча й найпрекрасніша історія міста.

Останнє місто, що впало

Аліканте було останнім великим містом Республіки, що впало. Коли решта Іспанії вже була окупована, тут ще опиралися, і до цього порту біг увесь люд, що тікав: люди йшли з пів Іспанії з тим, що мали на собі, з дітьми на руках, сподіваючись сісти на корабель, перш ніж прийдуть війська.

Але кораблі не приходили. Держави, які могли б організувати евакуацію, цього не зробили, і тисячі людей днями юрмилися на цих причалах, без їжі, без сну, вдивляючись у небокрай в очікуванні вітрила.

28 березня зʼявився «Стенбрук», британський вуглевоз. Його капітан, валлієць Арчибальд Діксон, вирішив узяти на борт стільки людей, скільки зможе, всупереч наказам. Він вийшов у море тієї ж ночі з 2638 людьми, натовпленими навіть у вугільному трюмі, і корабель сидів так низько, що здавалося, ось-ось піде на дно.

Ті, хто залишився, і капітан

Це був останній корабель, якому вдалося вийти. Тих, хто залишився на березі, десятки тисяч, схопили й відвели до нашвидкуруч облаштованих таборів. Найсумнозвісніший був на околиці міста, під мигдалевими деревами, де люди тижнями голодували й страждали від спраги просто неба.

Той табір залишився в літературі завдяки Максові Аубу, який присвятив йому роман під назвою саме «Табір мигдалевих дерев». На його сторінках — голод, страх і гідність людей, що опинилися в пастці біля самого моря, яке так і не змогли перетнути.

«Стенбрук» дістався до Орана, в тодішньому французькому Алжирі, але на цьому одіссея не скінчилася: влада не дозволила пасажирам зійти на берег і майже місяць тримала їх, стиснутих на кораблі в порту, у голоді й спеці, на очах у землі, на яку вони не могли ступити.

І є деталь, що завершує цю історію. Діксон загинув через кілька місяців, коли його корабель разом з усім екіпажем потопив підводний човен. Коли звістка дійшла до таборів вигнанців, ті біженці, яких він урятував, ушанували його хвилиною мовчання.

Не пропустіть

2638 людей на вуглевозі

«Стенбрук» вийшов у море 28 березня 1939 року таким навантаженим, що здавалося, піде на дно. Він був останнім.

Капітан не послухався

Арчибальд Діксон, валлієць, вирішив узяти на борт усіх, кого вмістить судно, всупереч наказам.

Табір мигдалевих дерев

Тих, хто залишився на березі, зігнали під мигдалеві дерева. Макс Ауб присвятив йому роман.

Хвилина мовчання

Діксон загинув через кілька місяців, торпедований. Біженці, яких він урятував, ушанували його хвилиною мовчання.

Як вписати їх у твою прогулянку Аліканте

Причал розташований у порту, одразу за Еспланадою, і сьогодні це діюча портова зона. Тут є памʼятний монумент, що нагадує про ці події, хоча встановили його лише через десятиліття.

Це зупинка на пʼять хвилин, і нічого монументального тут не побачиш: є лише смуга спокійної води. Уся цікавість саме в цьому контрасті між буденністю того, що бачиш, і масштабом того, що сталося.

Її доповнюють два інші місця міста, повʼязані з тією самою історією: площа 25 Травня і Центральний ринок, місця бомбардування 1938 року, та арена для кориди, яка теж була табором для полонених.

Часті запитання

Куди «Стенбрук» відвіз усіх тих людей?

До Орана, на узбережжі Алжиру, тоді французького. Але одіссея не закінчилася з відплиттям. Коли судно прибуло, влада не дозволила їм зійти на берег: ті дві з гаком тисячі людей майже місяць тіснилися на кораблі в порту Орана, терплячи голод і спеку, на виду в землі, на яку не могли ступити. Потім багатьох відправили до трудових таборів у пустелі. Втеча до свободи стала для них іншою формою неволі.

Чи хтось розповів, що пережили в тому таборі?

Так, і тому його не забули. Той табір для полонених під мигдалевими деревами назавжди залишився в літературі завдяки письменникові Максові Аубу, який присвятив йому роман під назвою саме «Табір мигдалевих дерев». На його сторінках він залишив голод, страх і гідність людей, що опинилися в пастці на порозі вигнання. Це одна з тих книжок, які дають зрозуміти зсередини те, чого тут уже не видно. Якщо колись захочеш зазирнути в ті дні, прочитай її.

Чому вони юрмилися тут, а не тікали деінде?

Бо Аліканте було останнім великим містом, яке впало. Коли решта Іспанії вже була окупована, тут Республіка ще трималася, і сюди бігли всі, хто тікав. Італійські війська Франко увійшли, щоб його взяти, ледь за пару днів до того, як війну офіційно оголосили завершеною. Тому цей причал був майже останнім вільним куточком усієї війни.

Відкрийте Alicante і слухайте у власному темпі

Пройдіть його з місцевими гідами, у власному темпі й офлайн.

Застосунок Viavoy

Інші місця: Alicante

Музей сучасного мистецтва MACA

Археологічний музей MARQ

Центральний ринок

Музей образотворчих мистецтв MUBAG

Парк Каналехас

Парк Монте-Тоссаль