Вона маленька, майже іграшкова, і вбудована в початок мосту Тріани, мов кишеньковий вартовий: купол із зеленої та золотої кераміки, восьмигранна башточка й цегла скрізь. Каплиця Капілья-дель-Кармен — перше, що бачить кожен, хто переходить річку в бік кварталу, і вона працює саме так, як її задумали: як символічні ворота. Її звів 1928 року Анібаль Гонсалес, архітектор, який незадовго до того підписав площу Іспанії, і наступного року він помер.
Останній жест Анібаля Гонсалеса
Анібаль Гонсалес був архітектором, який визначив сучасний образ Севільї. Йому належать площа Іспанії, павільйони площі Америки і значна частина севільського регіоналізму: відкрита цегла, кахлі, кутий метал і вміння повернути мудехар і бароко, не копіюючи їх.
Його історія закінчилася погано. Він пішов із посади керівника будівництва Іберо-американської виставки серед суперечок і боргів і помер 1929 року у пʼятдесят два роки, через кілька тижнів після того, як виставка нарешті відчинила свої двері. Він так і не побачив визнання, яке сьогодні віддає йому все місто.
Ця каплиця — одна з його останніх робіт і, можливо, найвільніша. Без монументального замовлення він дозволив собі зробити мініатюру: споруду всього на кілька метрів, яка розвʼязує міську задачу — позначити вхід до кварталу — керамікою та пропорцією, а не розміром.
Свята Юста і Руфіна, зроблені з глини
У ліхтарі, що вінчає каплицю, стоять дві жіночі постаті з вежею між ними. Це свята Юста і свята Руфіна, дві сестри-гончарки з римської Севільї, закатовані близько 287 року за те, що відмовилися продати свою кераміку для язичницького свята, а потім розбили ідола. Вони покровительки міста.
Вежа, яку вони тримають, — це Хіральда, і в цьому полягає іконографічний жарт: переказ каже, що дві святі захищають її від землетрусів, і тому майже в усьому севільському живописі, від Мурільйо до Гойї, вони її підтримують. Поставити їх тут, біля воріт кварталу гончарів, та ще й зробити з випаленої й поливʼяної глини — це ідеально прорахований натяк.
Обійди каплицю повільно. Кераміка змінює колір залежно від кута й години: зелена із золотом полива спалахує по-одному під ранковим сонцем, якщо дивитися з мосту, і зовсім по-іншому на заході сонця, коли світло приходить від річки.
Не пропустіть
Керамічний купол Тріани
Зелений і золотий, поливʼяний, що змінює колір залежно від години й кута.
Юста і Руфіна тримають Хіральду
Покровительки-гончарки захищають вежу від землетрусів. Тут вони до того ж зроблені з глини.
Підпис Анібаля Гонсалеса
Одна з його останніх робіт, за рік до смерті. Севільський регіоналізм у мініатюрі.
Ворота Тріани
Перше, що бачить той, хто переходить міст: будівля, задумана, щоб позначити межу.
Як це вписується у твою поїздку до Севільї
Вона стоїть просто біля підніжжя мосту Ізабелли II, на вході до Тріани. Це перша обовʼязкова зупинка після переходу і водночас та, яку найлегше проминути, бо за двадцять метрів відкривається площа Альтосано і погляд сам тікає до кварталу.
Інтерʼєр крихітний, а розклад відкриття нерегулярний: каплицею користується братство для богослужінь, і як памʼятка для відвідин вона не працює. Те, що варто побачити, — зовні, тож не розраховуй застати її відчиненою.
За пʼятдесят метрів — замок Сан-Хорхе під ринком, а якщо йти вздовж річки — вулиця Бетіс. Якщо приходиш увечері, цей ріг — добре місце, щоб дочекатися, поки світло опуститься: міст, каплиця й берег складають найкращий кадр входу до кварталу.
Часті запитання
А ці дві святі — що вони зробили, щоб опинитися на дзвіниці?
Розповідають, що одного дня вони відмовилися продавати свій глиняний посуд для язичницького свята; люди розбили їм товар, а вони у відповідь розтрощили ідола богині. Їх схопили, і вони загинули мученицькою смертю близько 287 року. Так дві скромні жінки гончарного ремесла через століття стали символом Севільї. Тому квартал гончарів відчуває їх такими своїми.
А що сталося з архітектором, який її збудував?
Анібаль Гонсалес був великим архітектором Севільї свого часу, душею тієї Іберо-американської виставки. Але закінчив він погано: пішов із проєкту серед чвар і прикрощів і залишився майже без статків. Він помер у 1929 році, у віці лише пʼятдесяти двох років, лише за кілька тижнів після того, як його велике творіння нарешті відчинило двері. Він попрощався зі світом майже одночасно з містом, про яке мріяв. Ця маленька каплиця була однією з його останніх робіт.
