Субісурі баскською означає «білий міст», і назва йому пасує: вигнутий пішохідний міст бездоганно білого кольору з нахиленою аркою, з якої звисають тонкі, мов струни арфи, ванти. Його спроєктував Сантьяго Калатрава, а відкрили у 1997 році, того ж року, що й Guggenheim, коли Більбао цілком винаходив себе наново. Це одне з найбільш фотографованих місць міста, і воно ховає одну з його найкращих історій.
Міст, який переходиш по кривій
Конструкція — вантова арка, зміщена вбік і нахилена назовні, тож настил звисає не симетрично, а тримається консольно. Завдяки цьому пішохідна платформа в плані описує криву, а не йде прямо від берега до берега.
Ефект, коли переходиш його, навмисний: підлога вигинається під ногами, а біла арка з кожним кроком дедалі більше нахиляється над головою, мов пташине крило. Калатрава всю карʼєру розробляє ідею конструкції, схожої на скелет у русі, і тут вона в маленькій і дуже зрозумілій версії.
Міст зʼєднує набережну Кампо-Волантін на правому березі з початком Енсанче. З середини мосту річка в тебе під ногами, Guggenheim нижче за течією, а місто розгортається обабіч: мабуть, це найкраща пішохідна оглядова точка Більбао.
Скляна підлога й суд
Початкове покриття було з напівпрозорого скла: чудове на папері й досить зухвале в місті, де дощ іде понад сто пʼятдесят днів на рік. Від води воно перетворювалося на ковзанку, і люди справді послизалися, тож мерія зрештою вкрила його протиковзкою поверхнею.
Калатрава сприйняв це дуже погано. Але справжній конфлікт розпалило інше: через роки до бічної частини мосту причепили перехід, щоб зʼєднати його з вежами Ісодзакі на другому березі. Архітектор подав на місто до суду, стверджуючи, що це калічить його твір, і справа дійшла до суду.
У результаті міст — водночас скульптура й місцевий жарт: Більбао дарує тобі витвір мистецтва, щоб перейти річку, а потім стелить на нього килимок, щоб ти не впав. Вежі, з якими він зʼєднаний, робота японця Арати Ісодзакі, утворюють своєрідну браму між річкою й Енсанче.
Не пропустіть
Вигнутий настил
Арка зміщена вбік, тож перехід іде по кривій, а не прямо. Це відчуваєш, коли йдеш.
Скляна підлога
Початкове покриття було зі скла, і в дощ воно ковзало. Довелося вкрити його протиковзкою поверхнею.
Калатрава подав на місто до суду
Не так через килимок, як через перехід, який причепили збоку, щоб зʼєднати міст із вежами Ісодзакі.
Найкращий пішохідний краєвид
З середини мосту: річка внизу, Guggenheim нижче за течією й обидва береги обабіч.
Як це вписується у твою прогулянку Більбао
Міст на центральній ділянці річки, за десять хвилин пішки від Каско-Вʼєхо й ще за десять від Guggenheim уздовж берега. Це звичний пішохідний перехід, тож його переходиш мимохідь, ідучи з одного берега на інший.
На правому березі бульвар Кампо-Волантін за кілька хвилин приводить до площі фунікулера Арчанда, і це робить міст природною ланкою між центром і підйомом на гору.
Найкраще світло — надвечір, коли білий колір набуває відтінків, а конструкція відбивається у воді. Уночі він освітлений і так само гарний. У дощ обережно з підлогою, попри протиковзке покриття.
Часті запитання
Архітектор справді розсердився?
Набагато більше, ніж розсердився: він подав на Більбао до суду. Калатраву зачепило не лише протиковзке покриття; що його справді вивело з себе — те, що роками пізніше до боку мосту причепили пішохідний перехід, щоб зʼєднати міст із новими вежами на другому березі. Він заявив, що це калічить його твір, і подав позов проти мерії про відшкодування. Суддя частково визнав його правоту, хоча перехід і досі там. Багаторічне протистояння митця й міста.
А ці вежі, до яких чіпляється перехід?
Це вежі Ісодзакі, або Ісодзакі-Атеа, що баскською означає «брама Ісодзакі». Їх спроєктував японський архітектор Арата Ісодзакі, лауреат найвищої премії світової архітектури, і це дві вежі-близнюки з житлом, що слугують брамою між естуарієм і Енсанче. Зверни увагу, як разом білий міст Калатрави й ці вежі підсумовують Більбао, що захотів дивитися в майбутнє, не боячись підписуватися великими іменами.
